ІДЕНТИЧНІСТЬ І ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ: ФІЛОСОФСЬКЕ ПІДҐРУНТЯ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ НАРАТИВІВ

Анотація

Стаття присвячена філософському аналізу взаємозв’язку між колективною пам’яттю, політикою пам’яті та формуванням національних наративів у сучасній Україні. У центрі уваги — дослідження пам’яті як багаторівневого соціокультурного феномена, що виконує функцію смислової організації досвіду спільноти та визначає горизонти її політичної суб’єктності. Показано, що політика пам’яті є не лише інституційним механізмом відбору й інтерпретації історичних подій, а й інструментом конструювання ідентичності, через який суспільство легітимує власні цінності, моделі самоусвідомлення та національні пріоритети.
Особливу увагу приділено трансформаціям української політики пам’яті в умовах російсько-української війни, яка стала каталізатором глибокої деколонізаційної, етичної та символічної перебудови історичного дискурсу. Інтеграція травматичних досвідів, актуалізація боротьби за свободу, медіатизація комеморативних практик та формування нових «місць пам’яті» сприяють зміцненню національної єдності й відновленню історичної суб’єктності. Наголошено, що українська політика пам’яті сьогодні дедалі більше набуває характеру інструменту культурного спротиву, здатного протидіяти імперським маніпуляціям і забезпечувати стійкість національної ідентичності.
Акцентовано, що формування національних наративів у воєнних умовах супроводжується появою нових етичних смислів, які ґрунтуються на досвіді солідарності, жертовності та громадянської відповідальності. Це зумовлює розширення поняття колективної пам’яті, яка дедалі частіше інтегрує елементи живого свідчення, документування злочинів та збереження голосів очевидців, що формують нові засади історичної правди й морального свідчення. Показано, що такий підхід сприяє виробленню візії майбутнього, здатної поєднати історичну тяглість із модерними демократичними цінностями.