ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ ЗДОРОВ’Я: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Анотація

У статті здійснено комплексний соціально-філософський та епістемологічний аналіз феномену здоров’я як складного багатовимірного концепту, що принципово відрізняється від суто натуралістичних та редукціоністських визначень. Поставлену проблему – методологічне обмеження класичної медичної науки та антропологічне відчуження людської суб’єктивності – розв’язано шляхом концептуалізації історичної еволюції та взаємодії чотирьох ключових парадигм: біомедичної, соціокультурної, феноменологічно-екзистенційної та екологічної (планетарної).
У ході дослідження обґрунтовано, що біомедична модель, коріння якої сягає картезіанського дуалізму та матеріалізму Ж. Ламетрі, звела людське тіло до функцій автоматона («людини-машини»), нівелюючи індивідуальний духовний досвід пацієнта. Показано, що целюлярна патологія Р. Вірхова остаточно локалізувала хворобу на мікрорівні клітини через кількісні відхилення від статистичної норми, закріпивши в науці панування жорсткого нозоцентризму.
Доведено, що соціокультурна парадигма успішно подолала біологічний детермінізм, визначивши хворобу як специфічну форму соціальної девіації та інституціоналізовану «роль хворого» у структурі суспільства за Т. Парсонсом. Виявлено, що постструктуралістська критика М. Фуко розкрила медицину як апарат біополітики та соціального контролю, де «медичний погляд» конструює дискурсивні поняття норми відповідно до панівних ідеологічних та економічних потреб модерної держави.
Розкрито, що феноменологічно-екзистенційна парадигма через концепт «живого, пережитого тіла» (М. Мерло-Понті) повертає у науковий дискурс суб’єктивний досвід людини, інтерпретуючи здоров’я як інтенціональну свободу та автентичне «буття-у-світі». З’ясовано, що хвороба у цьому контексті постає як онтологічний злам та межова ситуація, що унаочнює людську скінченність і змушує до радикального переосмислення екзистенційних меж буття.
Науковий внесок статті полягає у теоретичному обґрунтуванні планетарної (екологічної) моделі здоров’я та доведенні необхідності конвергенції існуючих парадигм у межах цілісного біопсихосоціального підходу. Дослідження демонструє, що переосмислення здоров’я від негативного критерію «відсутності хвороб» до позитивного статусу глобального суспільного блага та макроетичної відповідальності людини перед біосферою залишається відкритою філософською проблемою ХХІ століття.