ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ В АРГЕНТИНІ ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ХАВ’ЄРА МІЛЕЯ

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу характеристик політичного режиму в Аргентині в умовах президентства Хав’єра Мілея (2023-2026). Визначено, що політичний режим Хав’єра Мілея є специфічною гібридною конфігурацією - «радикально реформістським режимом», - яка не вписується в жодну з усталених типологічних категорій, оскільки режим зберігає формальні атрибути електоральної демократії (конкурентні вибори, поділ влади), водночас системно підриваючи ліберальні норми через масштабне використання президентських декретів, обмеження громадянського простору та делегітимацію опонентів. Проблему політичного режиму досліджували Стівен Левітскі, Деніел Зіблатт, Кас Мудде та Крістобаль Ровіра Калтвассер.
З’ясовано ідеологічну суперечність режиму: поєднання анархо-капіталістичної доктрини з лібертаріанським популізмом породжує внутрішнє протиріччя між радикальним індивідуалізмом і апеляцією до «народу» як колективного субʼєкта. Доведено, що порівняльний аналіз даних Freedom House та V-Dem виявляє принципово важливий розрив між формальними та субстантивними характеристиками демократії: стабільний статус «Free» (85/100) у Freedom House поєднується з включенням Аргентини до переліку регресуючих демократій у звітах V-Dem 2025-2026 років, що свідчить про перебування країни у «сірій зоні» між консолідованою демократією та електоральною автократією.
Визначено структурні чинники, що обмежують траєкторію режиму: фрагментованість опозиційного простору, зовнішня фінансова залежність від США та МВФ, а також «демонстраційний ефект» аргентинського досвіду для правого повороту в Латинській Америці. З’ясовано, що реформи, реалізовані через Декрет про необхідність і терміновість та пакет «Ley Bases», забезпечили перший за 14 років фіскальний профіцит, але супроводжувалися зростанням рівня бідності до 52,9% та посиленням протестної активності у 2024-2026 роках, що підтверджує тезу про соціальну ціну «шокової терапії» за умов делегативної демократії.